МОЯ МОВА

Все в тобі з'єдналося, злилося —

Як і поміститися в одній! —

Шепіт зачарований колосся,

Поклик із катами на двобій.

 

Ти даєш поету дужі крила,

Що підносять правду в вишину,

Вченому ти лагідно відкрила

Мудрості людської глибину.

 

І тобі рости й не в'януть зроду,

Квітувать в поемах і віршах,

Бо в тобі — великого народу

Ніжна і замріяна душа.

МОЯ МОВА

Все в тобі з'єдналося, злилося —

Як і поміститися в одній! —

Шепіт зачарований колосся,

Поклик із катами на двобій.

 

Ти даєш поету дужі крила,

Що підносять правду в вишину,

Вченому ти лагідно відкрила

Мудрості людської глибину.

 

І тобі рости й не в'януть зроду,

Квітувать в поемах і віршах,

Бо в тобі — великого народу

Ніжна і замріяна душа.

КАЗКА ПРО ДУРИЛА

Ото ж воно й почалося з

того,

що одружився дурний

Петро.

Тільки до хати привів

небогу —

зразу ж топитись пішов у

Дніпро.

Стрибнув у воду — в воді

не тоне,

почухав тім'я дурний,

а тоді

почав серед річки —

хай Бог боронить! —

ходить на руках по воді.

Походить трохи та ляже

полежить,

на хвилю закине ноги

брудні —

і хоч би тобі що!

Схопив, правда, нежить

та рибалок до смерті злякав

у човні.

Йому все байдуже —

ходить та чхає,

та грайливо моргає до

риб,

а небога із кручі рукою

махає:

— Вернись, чоловіче,

бо з'їм твій хліб! —

Почув те Петро та бігом

додому,

що запопав — то усе

перегриз,

добре, що жінка спалила

солому

та в глечиках поховала

дрова і хмиз.

Наївся Петро:

— Ну, стели постелю,

горличко ніжна моя,—

та сама лишень лізь під

стелю,

а на долівці приляжу я.—

Отак і жили без нужди та

горя. Сусіди шепталися, як

один:

— Від чого товстіє Петрова

Федоря? —

Аж гульк —

у Федори син.

І такий тобі хлопець, що

далі нікуди,

і такий тобі хлопець, що —

ну.

На другий рік вже навчився

бігати,

а на шостий — виматюкав

старшину.

Прийшли тоді до Петра

пузаті

та й кажуть:

— Ти знаєш чи ні,

що виродок твій губатий

сказав, ніби ми дурні? —

Розізлився Петро:

— Отаке тобі й на!

Та я ж його витурю з

дому,

щоб не балакав малий

сатана

того, що усім відомо...—

Узяв і прогнав.

А що дурному?

Тільки приказував, як

проганяв:

— Іди, лобуряко, з дому —

ти з мене останню сорочку зняв!

Іди собі, зла личино!

Може, десь виб'єшся у

пани,

то гляди не поскупися,

сину,

матері справить картату

хустину,

а мені — кисет і штани...

Ну, йди вже, клята рахубо,

бо дома з голоду вріжеш

дуба...—

І пішло хлоп'я із убогої

хати

кращої долі собі шукати.

Де воно не ходило, де воно

не було!

Спало, де впало,

їло, що мало,

та, мов трава, росло.

Та хлопця й вигнало —

слава Богу:

не менше саженя в ріст.

Кулаки — мов горщата,

мов обаполи, ноги —

і де те здоров'я бралося

в нього,

коли ж все життя

безконечний піст?

А люди про хлопця так

говорили:

— Чому б не рости, коли

він — Дурило! —

Отож, як Дурило уже

зміцнів

і огидло хлопцеві

байдикувати,

раптом ні сіло, ні впало він

захотів

навідаться до рідної

хати.

Спакував у кишеню речі,

доброго костура в руки

взяв —

і, як говорять, ноги на

плечі

та й пішов, куди знав.

Іде та й людей питає:

— А де тут дорога до

Рідного краю? —

А люди говорять:

— Кругла Земля,

так що прямої дороги немає:

сонце сходить онно

звідтіля,

а тамечки он сідає.

Спитай у нього. Воно

біга довкола Землі давно,

то, певне, тобі щось

розумне порає.—

Махнув рукою Дурило

та й пішов навпростець,

добре, що сонце у спину

гріло,

а в груди віяв вітерець.

Іде та й іде. Аж у ногах

занило,

присісти хотів, та ба —

з-за кущів до Дурила

вибігла враз галаслива

юрба.

— Ти куди йдеш?

— Додому.

— А де ж та домівка?

— У Ріднім краю.

— А край де?

— Їй-богу, не знаю.

Я  люди, шукаю вітчизну свою.

— А навіщо шукати?

Лишайся, хлопче, у нас —

у нас не життя, а свято,

щасливим зробишся враз.—

І вмить та юрба оточила

Дурила

і дружно до нього отак  

говорила:

 

РЕЧИТАТИВ СТАРШИН РАЮ

 

Порода наша мудра від

природи,

ми знаєм все, бо осягнули

все.

І глипає на нас зворушено

і гордо

щасливий предок — щирий

шимпанзе.

Йому гойдатись на гіллі

рипучім

і на тропічних тішитись

вітрах,

а ми підем і цілий світ

научим,

як у чорнильних плавати

морях.

У нас до того мудрі всі

та вчені,

що лімітуємо чорнило

і папір.

Вулкани діють дужі

і скажені

в хребтах висотних

паперових гір.

Ми знаєм все! Для нас усе

відоме!

буде завтра? Запитайте

нас.

Як живить вогнища руда

суха солома,

так нас годує мудрість

повсякчас.

Ми пронесем, ми підведем

і підем,

ми дійдемо, ми сягнемо

висот!

Ми стільки істин вам за

мить націдим,

що подив назавжди

заціпить рот.

Чого ж тиняєтесь по світу,

ніби п'яні,

чого шукаєте, коли ми все знайшли,

коли ведуть дороги

осіянні

під наше сонце з вашої

імли?

У нас давно ніхто й не чув

про горе

та інші нісенітниці й

бридню.

Одна турбота чола наші

оре —

а що, як в мудрі паперові

гори

раптово влучить іскорка

вогню?

Чи вистачить чорнила, щоб

залить?

А більше нам нічого не

болить

Дурило, звичайно,

розвішує вуха,

Дурило аж рота роззявив

та слуха,

Дурило гукає:

— Зрікаюся Рідного краю!

Візьміть мене, друзі, до

вашого раю! —

І друзі Дурила під руки

беруть,

і друзі Дурила до себе

ведуть.

А хлопцеві думка сидить в

голові:

— Чого, люди добрі, в

вас ноги в крові?

— Та це,— йому

кажуть,—

така у нас звичка:

до щастя дорога веде через

річку —

та річка із крові та трішки

зі сліз,

але ти не бійся.

Не втопишся.

Лізь.

Вона не глибока —

либонь, до колін...

— А кров там чия? — не

гамується він.

— Чия? А відомо чия —

тих людей,

що підло не визнали

наших ідей...

Ми їх, значить, трішечки,

зовсім помалу

кого задавили, кого

зарубали.

— А це хто тут

висить? —

питається в них.

— Це дурень один із отих

навісних,

що пруться на острів...

— На острів? За чим?

— Та, правду сказати,

либонь, ні за чим:

там щастя закуте в печерах

німих

не те, що для нас,

а оте, що для всіх...

— То нащо ж повісили?

— Так, для годиться:

якби не повісили, міг би

втопиться...

І далі Дурило по Раю іде,

круг себе очима дурними

пряде.

— А це що за ідол? —

питається знов.

— Це той, хто закон

наймудріший знайшов:

навчив нас хапати,

навчив убивати,

навчив людям в вічі оману

пускати,

навчив нас, як жити

годиться на світі,—

читай заповіта його на

граніті

 

ЗАПОВІТ ЗАСНОВНИКА РАЮ

 

Що кому на роду

написано,

то й конем не обскачеш

того.

Одному доля дарує лисину,

другому шляпу з широкими

крисами,

а третього причастовує

батогом.

А четвертому, п'ятому,

шостому і дев'ятому

цілісінький довгий вік

стільки добра обіцятиме,

що врешті з четвертого,

п'ятого, шостого і

дев'ятого

поробить стандартних калік.

А найкраще тому, кому

доля багата

не захоче нічого дати —

ані честі, ні глузду, ні

сорому —

нічогісінько.

Ось цьому ми з нікчемства свого

п'єдестала створимо

та освятим в кадильнім

диму,

та сипнемо під ноги квітів,

та у лаври чоло вберем,

та, щоб весело жив на світі,

приведем панну Музу в

гарем.

А самі заживем без гризоти,

бо відомо й дитині малій,

що у Музи тієї цноти

вже не більше, ніж у повій.

Скільки бідною торгували,

стільки вже продавалась

сама,

що назвать її лярвою мало,

а сильнішого слова нема.

Ну а нам що до того?

Ми люди тихі.

Нам би повне корито бурди,

теплу ковдру, затишну

стріху

та цукерку вряди-годи.

Бо таке на роду написано:

від Адама до наших днів

будуть людям світити лисини

величаво-мудрих вождів.

Думав, думав Дурило,

аж йому голова заболіла,

та ніяк собі не збагне:

куди і до чого той ідол

гне?

Якщо йому правда —

ріднесенька мати,

то нащо ж йому п'яти

лизати?

А якщо йому люба лизня,

то тоді його ненька —

брехня?

Так замислився,

що аж присів,

сім днів не пив і не їв,

а на восьмий устав і каже:

— Якесь дуже дивне те

щастя ваше!

Не хочу такого, щоб я

вмер!

Сходжу ще на острів до

тих печер...—

Та й ну Дурило

від друзів нових тікати,

а ті йому в спину кілки

метати.

Добре, що наш Дурило

водою не брів —

він, як і батько,

ходить по воді умів —

отож він рершим став у

печері

і давай своїм костуром

бити у двері.

За третім ударом впали

двері,

і враз ніби сонце сяйнуло

в печері.

І вийшло звідти дівча,

і всміхнулося мило:

— Спасибі за поміч тобі,

Дурило!

Я  долю тепер не мину

і твою —

жду тебе, парубче, у

батьківській хаті,

у твоєму Ріднім краю...—

Сказало і щезло.

Озирнувся Дурило —

дивиться:

гори вогнем охопило,

і кривава ріка змеженіла,

а там, за рікою,

на тихій Зеленій горі

біліє батькова хата,

а під нею засмучена мати

пасе сонячних зайчиків

у дворі...